Біля джерел Волсвина
У селі збереглося більше десятка назв частин села і урочищ , які ймовірно були спочатку невеликими окремими поселеннями . Всі ці прапоселення мають чітко окресленні контури , груда , купи / кемпи / . Ось вони , ці топоніми , які збереглися донині :
Селисько „ поселення з неупорядкованою забудовою ” , нині урочище .
Пристань , нині луг , за усною традицією було поселенням.
Кемпа , в центрі села , пор . укр . „купа ” , лат . „ поле ” .
Перегорода , посеред якої текла річка , ніби перегородивши „ село ” на дві частини .
Палаття „вулище з палатами , дерев’яними кладками ” .
Дві цікаві назви : Забрід і Підмонастир ...
Найдавніше поселення – ймовірно Старе село , в якому було виявлено під час археологічних розкопок 1972 року неолітичне поселення . Як воно звалося – не відомо . Спалене ймовірно татарами в 1241 р . Люди розбіглися , більше тут не селилися , заклали нове поселення - Перегороду ? Кемпу ? Забрід ?.. А пам’ять про те , що там жили люди , збереглася в назві урочишча , острова . Можливо , давню назву надали новому селу ..? За 700 років , тим більше під час Воєнного лихоліття 1241-1380 років , чимало чого людська пам’ять не зберегла. Всі ці поселення виникли до прийняття християнства . Під час становлення слов’янської релігії і формування міфології для всіх цих селиськ , перегород , грудів , палать потрібен був єдиний релігійний центр , капище зі священним дубом . Визначити його місце не важко : при християнізації на місці язичницьких капищ і храмів виникли християнські монастирі і церкви . Служителі слов’янського культу – волхви / збірне поняття в о л с в а / вимушені були шукати нове місце для поселення . Можливо , вони осіли в „ селі ” без назви , нині Центр , або поблизу центра , на Старому Селі , в крайньому разі , на острові , груді , який став зватися „ Волсвингруд ”. Згодом ця назва поширилася на всі близькі „ села ” без назви , які про те як частини Волсвина зберегли і давні свої назви . Як у дохристиянські часи спільним для всіх „ сіл ” було язичницьке капище , так і тепер , після християнізації , - монастир і аж ніяк не християнська назва розкинутого села .
Пізня згадка про Волсвин у письмових джерелах – 1426 р . – це доля всіх міст , містечок і сіл , які з об’єктивних причин пізно попадали в орбіту історичних подій . Нині Волсвин – це спільна назва для 16 окремих частин , які виникли не одночасно – від праслов’янських часів до початку 19 ст . Ось вони , згадані і не згадані частини нинішнього села : Гуменці , Дженджерівка , Забрід , Кемпа , Кут ,Копані , Лаз , Олеше , Перегорода , Пісок , Палаття , Пристань , Середина , Стовпище , Яблуньки , Підмонастир.

Історія села Волсвин

Перша згадка в історичних документах про Волсвин досить пізня – в 1426р.
В VІ – VІІ ст. волсвин був у складі дулібського племінного союзу, в другій половині VІІ ст. належав до аварського каганату. Після розпаду аварського каганату / кінець VІІІ-го ст ./ увійшов до літописних волинян або бужан / VІІ – ІX ст . / . У ІХ - Х ст . входив до червенських міст , разом з якими увійшов до ранньофеодальної держави – Київської Русі /друга половина Х ст ./ . Під час феодальної роздобленості Київської Русі Волсвин увійшов до Белзького подільного князівства / середина ХІІ ст . /. Яке було частиною Волинського , а з 1199 Р. – Галицько – Волинського князівства .
Орда Батия зруйнувала наш край у 1241 році , не уникнув лихої долі і Волсвин . Про це переказ про спалення старого села та легенда про « Дівчину – Рииоу » / див . фольклор / . Галицько – Волинський літопис подає жахливі речі про війни , які велися в нашому краї в ХІІ ст . , в ХІV ст . починається відродження поруйнованих гнізд .
В 1462 році Белзьке князівство було перетворено на воєводство з повітовим поділом . Волсвин відійшов до Великомостівського повіту .
На початку ХVІІ ст . , Волсвин став монастирським селом / до того часу належав магнатам Межеєвським / .
У часи шляхетської сваволі / 1600 р. – 1770 р./ селяни зазнавали тільки феодального гніту . Відбували всі повинності на користь монастиря і незазнавали національного гніту . Значну роль для Волсвина відігравав Кристинополь / тепер Червоногад / , заснований графом Феліксом Потоцьким . У 1692 р . він стає неофіційною столицею краю , центром польсько – католиццької експансії на Побужжі
По першому поділу Польщі / 1772 р . / Волсвин у складі сокальського повіту / циркулу / відійшов до Австрії . у 1784 р . обидва монастирі у Волсвині і Городище – буули ліквідовані . На їх місці побудовані дерев’яні церкви / 1787 р. / , які збереглися до сьогодні . Волсвинчани і надалі залишаються залежними від монастиря о. Василіан у Кристинополі .
Волсвин залишається у складі австрійської імперії до 1918 року .
Перша половина ХІХ ст . – період галицького будительства . Будителі збирали народні пісні , казки , легенди . Писали твори українською народною мовою : „Пиши , як говориш, говори, як чуєш .”
Революція 1848 року – скасування панщини , дала селянам свободу . у Волсвині в честь цієї події було побудовано 4 фігури , з пам’ятним написом „ В честь скасування панщини 3 мая 1848 року ” , кожна обсаджена 4 липами .
На початку ХХ ст . волсвинчани беруть участь у трудовій еміграції . Виїзджають на сезонні роботи до Німеччини , емігрують на постійно – в 1901 – 1902 рр . - до Канади . Лише І-ша світова війна припинила еміграцію .
Влітку 1914 р . розгорілася перша світова війна , яка тривала чотири роки / 1914 -1918 рр . / . Австрійську армію було мобілізовано , з серпня 1914 р . по липень 1915 р . село було зайнято російськими військами , в складі яких було багато украаїнців із Східної України .
Волсвинчани , мріяли про воз’єднання всіх українськких земель в єдиній державі . Саме тим можна пояснити підтримку значною частиною галичан ЗУНР – Західно – Української Народної Республіки / листопад 1918 – кінець 1919 рр ./ . В УГА було біля 80 волсвинчан . У боротьбі проти польських окупантів загинуло 15 чоловік . Влітку 1929 р . село було в сфері дій Першої кінної армії С.М. Будьонного . Після відходу її на схід Волсвин , як і вся західна Україна був окупований Польщею . Ця окупація тривала до вересня 1939 року .
16 вересня 1939 року польський уряд на чолі з Е . Ризд–Сміглим втік до Румунії . Над „ Кресами ” нависла загроза гітлерівської окупації . В неділю , 17 вересня 1939 р . почався наступ Червоної Армії . В четвер , 21 вересня 1939 р . радянські війська вступили в Волсвин . 26 – 28 жовтня , у львівському оперному театрі засідали Народні збори . Вони прийняли рішення про встановлення Радянської влади на Західній Україні і Декларацію про з’єднання Західної України з УРСР . 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз . Зразу ж в неділю , біля 10 год . ранку , німецькі окупанти ввійшли до Волсвина . За неточними даними було вбито до 150 – 155 волсвинчан , 10% населення . Закатовано , замордовано 50 чоловік . До Німеччини вивезено 80 чоловік з них не повернулося 20 . Пропали безвісті – 15 чоловік .
17 липня 1944 року село було визволено від німецьких окупантів .
В 1952 р . проведено світло . Клуб працює з 1945 року , бібліотека з 1950р. Медпункт працює з 1946 року , приміщення побудував радгосп у 1976 р . Дитячий садочок з котельнею побудовано радгоспом у 1976 р . Відділення зв’язку працює з 1967 року . Асфальт прокладено через село в 1969 році / за рахунок радгоспу і шахти № 5 „ ВМ ” / , продовжено на Палаття і Перегороду в 1985 р . / за рахунок радгоспу / . В 1970 р . за рахунок шахти № 5 „ ВМ ” було насипано дамбу , яка рятує село від руйнівних повеней . в 1976 році радгосп телефонував село . В 1970–тих роках проведено міліорацію в селі .
Перед Великоднем 1976 року сталася подія , яка сколихнула все село : вночі було вчинено погром у закритій церкві . Обдерті стіни , подерто стародруки з ХVІІ ст . , рукописні книги „ Тріодь цвіту ” / видрукувана в 1629 році у Львові , в друкарні Сльозки / вдалося врятувати . Тепер вона у Львівському історичному музеї . На „Тріоді” – помітки , які є своєрідним літописом монастиря і церкви с. Волсвина . Рукописні книги , написані давньоукраїнською мовою були прикладом сільських подій з середини ХV по кінець ХІХ ст . В грудні 1988 року в селі було відкрито церкву . Призначено священником Василія Дубецького . Церква була зареєстрована як Руська Православна . В селі було дві парафії : греко – католицька та православна . В церкві відправляли по–чергово . До греко – католиків приїзджали священники з Червоноградського монастиря св . Юрія . У 2000 році 8 січня о . Василій і о . Дмитро з’єднали людей в одну греко – католицьку віру.
Культурний розвиток села
Дохристиянська культура повністю опирається на фольклорні традиції , на культ сил природи : предків . Про письмо важко говорити , тим більше , в глухих селах , яким був Волсвин . Проте , окремі люди вдавались до позначок- „ карбів ” на деревах , каменях , предметах . Центром тодішньго мистецтва було капище .
З прийняттям християнства починається будівництво храмів у віддалених селах . У Волсвині такий храм було побудовано ймовірно у ІІ столітті . Священників готовили в монастирських школах . Церковні книги служили не одну сотню років . Священники вели записи народжень , весіль , смертей , та не по всіх церквах : папір був надто дорогий . Друкована книга остаточно витісняє рукописну під кінець ХVІІ ст .
Обидва монастирі – в Городищах / в 1590 р . / і Волсвині / в 1629 р . / можливо мали цехи переписувачів і реставрації книг , і велись в тих монастирях хроніки – літописи . Ці хроніки попали в 1784 р . до Кристинополя , а звідти у Львівський архів уніатської метрополії .
За тодішнью традицією , при монастирях були школи . Найдавнішою друкованою книгою , що до 1942 р . збереглася у Волсвинській церкві , була „ Тріодь цвітна ” , видана у 1642 р . у Львові ; в друкарні Михайла Сльозки / передана у Львівський історичний музей / . В цій книзі є позначки , вставки , записи , зроблені руками дияконів протягом ХVІІ – ХІХ ст .
В 1830–х роках масово виникають дяківські школи – при церквах . / В 1784 р . ліквідовано обидва монастирі в Городищах і Волсвині / .
В 1860 – 1870 р р . починається будівництво дерев’яних шкіл . / У Волсвині – там , де нині старе приміщення школи / . В 1904 р . в селі побудовано муровану школу / . Нині харчоблок , майстерня / .
В селі була українська школа . На основі підручника з 1878 р . можна зробити ось такий висновок . Вивчали три мови – українську , польську , німецьку . З інших предметів – арифметику , релігію , природу . Дух проавстрійський , мораль – релігійна . Велику роль надавалося трудовому навчанню / теоретично /, а зокрема праці селянина , як годувальника всього населення монархії .
Культурним центром села , як не дивно , до виникнення хат – читалень «Просвіти » була церква . Церква була найбагатшою і найкраще організованою , мала вікові традиції , добре відшліфовано обрядність , підтримувалось урядом і дворянсько–буржуазною вірхівкою , і просто населенням . У Волсвині самостійна парафія була до 1910 року . Згодом доїзджали священники з Яструбич / до 1920 року / , і з Кристинополя / 1920 – 1939 рр./ З 1870–х років виникають нові культурні центри : школи і в меншій мірі , хати – читальні « Просвіти » . Це Були бідні заклади . На школи уряд виділяв мізерні суми , а читальні працювали лише завдяки громадським активістам . І школи , і читальні не виступали проти церкви , про те між ними відчувалася прихована якщо не ворожнеча , то в кожному разі – неприязнь , відчуженість .
Громадянськими активістами , що обстоювали справи громади в 1850 – 1918 рр. у Волсвині були Лобай Іван і Сироїд Пилип . Центром культурного і громадського життя була хата – читальня . В 1928 році громада побудувала окремий будинок , який досі є сільським клубом .
При хаті – читальні працювали гуртки художньої самодіяльності . Драматичний гурток / керували в різний час Стецюк Йосип Григорович і брати Запісоцькі Григорій Андрійович і Михайло Андрійович . Ставив п’єси українських письменників / Шевченка , Франка , Тобілевича , Кропивницького / , рідше польських , російських письменників .
Хоровий гурток / більше 30 учасників / керували ним Іваницький Роман Володимирович і Стецюк Йосип Григорович , виконував народні пісні на слова Шевченка , Франка .
При хаті – читальні була чимала бібліотека науково–популярної та художньої літератури , яка формувалася з добровільних даток .
Коли Волсвин був у складі польської держави у Волсвині була школа І – го ступеня : за сім років навчання учень закінчував 4 класи . При цьому третій клас був розрахований на два роки , четвертий – на три . Практично для половини учнів навчання закінчувалося на третьому класі . Для другої половини – на четвертому . Для продовження навчання одиниці подавалися до Кристинополя . У школі І – го ступеня вивчали польську мову , арифметику , природу , фізкультуру , музику , працю , релігію . У Волсвині було формально українська школа , то ще вивчали руську / українську / мову . У школах , ІІ – го ступеня / 6 класів / і ІІІ – го ступеня / 7 класів / програма була дещо ширша / вводилася геометрія , історія , гіографія , біологія , хімія / .
У міжвоєнні роки значно зростає освітній рівень українського населення галичини , 90 % волсвинчан навчилися читати і писати , половина з них по – українськи і по–польськи .
Після визволення з 1 вересня 1944 року почали працювати семерічна школа / в 1960 році реорганізована в восьмирічну / . З 1946 року майже всі учні забезпечувалися підручниками , а з 1948 року – зошитами .
Школа містилася у будинку , збудованому в 1904 році , і в двох сільських хатах . Кількість учнів зростала , доходила до 250 – 280 учнів . В 1957 – 1967 рр. директором школи працює Ірза / Запісоцька / Парасковія Григорівна . Вона зуміла добитися , що в селі було побудовано нове приміщення школи з центральним опаленням за кошти громадськості , радгоспу „ Ударник ” .
Випускники школи зайняті в різних галузях народного господарства , одних вчителів з них більше 80 чоловік . В рідній школі працює 17 її випускників . В т . ч . директор Сироїд К . В . та заступник директора Бутко Г.П. З 2003 року директором школи є Запісоцький Р. В. , а заступником директора Сироїд К . В .

Мова та її особливості
Сучасне усне мовлення волсвинчан–одне з південновольсвинських говорів , з елементами говірок надслов’янських–і мало чим різниться від літературної мови .
В лексиці збереглися деякі германізації : „ файно–добре , фест–сильно , фурт–наскрізь , через , та інші ” . Люди старшого покоління іноді вживають гебреїзми / під „ хайрем–слово честі ” , мадяризми „ гонведи ”–солдати / .
Зберіглася архаїчна форма минулого часу дієслів :
ходив–ем
ходив–есь
ходили–сьмо
ходили–сьте .
Особливо давним є нерозрізнення роду в формах минулого часу : він , вона , воно , ходив , буде , робив . Це – паралельно з літературною нормою : буду ходити , буду ходив – ла , -- ло .
Всі слов’янські прізвища утворені від християнських імен і прізвиськ . Прізвища найбільш поширені у Волсвині .
Прізвища – імена : Кузьма , Мацюра / від Матвій / Іванченко , Мишок , Троць , Мисик , Василик .
Прізвища – клички : Комарик , Сорока , Крук , Тхір , Ремісників / Бондар , Коваль / . Різних предметів , понять : Сироїд , Лобай , Гармата , Нагай , різних місць проживань : Підлужний , Запісоцький .
Прізвища – матроніми / вдовині / : Карпишин , Яцишин .
У Волсвині найбільш популярними іменами є :
Єврейські – Іван , Ганна , Михайло .
Грецькі – Василь , Наталія , Галина , Оксана , Катерина .
Латинські – Віктор , Роман , Павло .
Слов’янські – Володимир , Богдан , Віра , Надія , Любов .
Нові імена , які набули поширення в післявоєнні роки : Руслана , Світлана , Зоряна , Сніжана , Квітослава .

Кількість та густота населення
Густота населення залежить від кількох факторів , найважливіший з них – стан продуктивних сил країни , її економіки . Проте немаловажну роль відіграють шляхи сполучення – як для міст , так і для сіл . До інтенсивного розвитку колісного транспорту / 4–е тисячоліття до н . е . / і особливо сухопутніх шляхів / 9 – 12 ст . н . е . / люди селилися біля річок . Тому всі неолітичні поселення в районі виникли поблизу Бугу , поселення періоду міді і бронзи – над меншими річками / Рата , Солокія , Білий Стік , Драганка , Варанишка / . Вододіли стали освоюватися людиною в період заліза – в І тис . до н . е . , на початку н.е . Тому нема нічого дивного , що 5 тис . р . до н . е . – 5 тис . р . н . е . на малородючих грунтах Волсвина , Сільця , Межиріччя , Белза , Угнова , Рамоша було відносно добре розвинуте господарство , тоді як родючі грунти Спасова , Варяжа , Лучиці залишалися мисливськими угіддями , не освоювалися для землеробства .
Приблизну кількість і густоту населених пунктів вузької смуги вздовж Бугу демографія визначає на основі непрямих даних . Такі обчислення зроблено для всіх країн Європи , для багатьох частин СРСР . При визначенні кількості і густоти населення Надбужжя найкраще орієнтуватися на дані про Польщу / див.
- 1973 , стор . 617 / на праці Покшишевського та ін .
Отже , за непрямими даними кількість і густота населення на території
Волсвинської сільської Ради / близько 40 км . кв . / були :
в кінці 5-го на початку 4 – го тис . до н .е . – 120 чол . , 3 чол . / І км . кв .
на початку н.е. 200 чол ., 5 чол . / І км . кв.
на 1000 р . 170 чол ., 4 чол . / І км . кв.
на 1350 р . 280 чол ., 7 чол . / І км . кв.
на 1500 р . 350 чол ., 9 чол . / І км . кв.
на 1650 р . 520 чол ., 14 чол./ І км .кв.
на 1772 р . 1050чол ., 26 чол./ І км .кв.
на 1900 р . 1400чол ., 35 чол./ І км. кв.
на 1988 р . 1700чол ., 43 чол./ І км. кв.
на 1995 р . 1810чол ., 45,3 чол./І км.кв
на 2000 р . 1793чол ., 45 чол . / І км.кв
на 2004 р . 1752чол ., 43,8 чол./І км.кв
Площа Волсвина 40 км2 .
На прикладі одного села можна зробити висновок , як безвоєнний час / 1500 – 1900 рр . / сприяв розвиткові продуктивних сил , економіки , добробуту народу , культури , збільшенню його кількості .

Археологія
Поява людини на території Волсвина губиться в минулому . В 1972 році було проведено археологічні розкопки в урочищі „ Старе Село ” . В ході яких було виявлено неолітичне поселення культури лінійно – стрічкової кераміки / 5 тис . р . до н. е . / . В школі зберігається кількадесят кам’яних знарядь праці з пізнього палеосвіту / рубило , скребачки , проколки , кам’яна нешліфована сокира з неоліту .
Хата ймовірно мала , напівземлянковий вигляд : нижня частина , нижче вікон , була в землі , верхня частина з дахом – вище землі . Оскільки старе село, найдавніша частина Волсвина і тут найродючіші грунти , то жителі цього поселення були землеробами . Знайдений глиняний посуд і піч доводять , що ці люди знали культуру випікання хліба і перемолу зерна , можливо уже на жорнах , а не на зернотерці .

Звичаї , традиції
Сучасні обряди , звичаї і традиції сягають своїми коренями язичництва . В них підкреслено зв’язок людини з природою , народністю , родинністю , гуманністю .
Календарна обрядність у селі майже завмерла . Ще в 1960 -1970 рр. побутували весняні танки , молодь співала гаївки . У 80–х роках іноді учениці школи заспівають 2 – 3 веснянки . Пісенний обряд Зелених свят . обжинок , Купайла , садовини / на Спаса / пам’ятають люди старше 60 – ти років . Відійшли в минуле Маланка , коза . В даний час волсвинчани починають відтворювати все забуте .
З календарної обрядності збереглися :
а ) на Великдень – писанки , паска , відвідування рідних . З провідної неділі перенесено на Великдень традиції поминання покійників .
б ) Зелені свята – май , відвідування рідних , повторне відвідування покійників .
в ) Спаса / 19 серпня / - ніби своєрідне свято квітів і фруктів / посв’ячення яблук , груш , квітів / .
г ) Різдво – кутя , колядки , відвідування рідних .
З родинно–побутової обрядності збереглися
а ) з хрестин - спомин про крижмо і пісні , які побутують поза обрядом / про кумування / .
б ) весілля – повністю зберігає свою фольклорну основу . Весільні старости / маршалки / заповнюють своєю програмою , яка добре відома волсвинчанам , обидва весільні дні – суботу і неділю .
в ) обряд похорону – є поєднанням церковної і фольклорної форм . Церковна форма – заупокойна в хаті , на подвір’ї , на цвинтарі. Фольклорна – сидіння біля покійника в ніч перед похороном , хлібина на труні , прощання з покійником , засипання могили , поминки . Новим у похоронному обряді є вінки .
г ) істотну роль відіграє празник „ вільний від повсякденних робіт день ” , це вже не родинне свято , оскільки сходяться близькі , друзі , знайомі , які проживають за межами села . У Волсвині – 27 вересня на Чесного Хреста / 14 вересня за старим стилем / .

Фольклор
Фольклор одного села , - це те , що побутує в тому селі : казки , приказки , прислів’я , загадки , легенди , пісні . Носіями казок , прислів’їв , загадок є окремі обдаровані люди .
Легенду , яку розповів житель села Крук Григорій Кіндратович / 1904 – 1983 рр. /
Д І В Ч И Н А- Р И Б А .
Татари напали на село . Їх хан уподобав місцеву красуню Настю, та горда дівчина не хотіла стати рабинею пихатого хана , скочила в криницю , та не втопилася . Рідні води винесли її підземним нуртом до річки Солотви , перетворивши її на рибу . Попливла вона до Пристані , знову ставши красунею Настею . Там же стали селитися всі ті , що уціліли від татарського погрому , Татари же знайшли у Солотві свою смерть
Багато пісень побутує у Волсвині .
„НА ВКРАЇНІ БІДА ЧОРНА ”
На Вкраїні біда чорна ,
Всі селяна мелять в жорнах .
Приспів :
Наказ строгий : жорна здай !
Там плачуть малі діти ,
В жорнах мелють дві кобіти .
Вони мелють вліво , вправо ,
Щоб діти не помічали , гей – га .

Ходить Гітлер над рікою
Носить жорна під пахвою .
Приспів :
На майдані при вербині
Кульчикує Генріх свині .
Приспів :
Курка вішатися має ,
Бо нестися не встигає .
Приспів:
Всюди пісня не весела :
Беруть молодь , палять села .
Приспів :
Наказ строгий : все віддай !
Палять , граблять і вбивають ,
А говорять : визволяють .
Жорна мелють вліво , вправо ,
Щоб серце не боліло за дітей .
Пісня місцева , виникла в роки другої світової війни .

Етногенез
У Побужжі перебуває середньоєвропейська раса із значною домішкою інших рас як європейської великої / балтійська , індо – європейська /, так і монголоїдні . Таке змішання антропологвчних типів є наслідком того , що наш край був на шляху мандрівок різних народів , які нерідко сідали на Побужжі , зазнавали асиміляції , або самі асимілювали місцеве населення .
До кінця 5 – го тис . до н . е . населення Побужжя було ймовірно угропінським / балтійська раса / . В 5 – му тис . стався демографічний вибух серед індоєвропейських племен на Близькому Сході / Вірменське нагір’я , історичні області Мінчанні , Хеття , Угаріт , Мідія / . Ймовірно , в кінці 5–го на початку 4–го тис . до н . е . почалося розселення індоєвропейських племен / діалектів / на схід / в Індію / , північ / в Середню Азію / і на захід / в Європу / . В Європу індоєвропейці переселилися двома шляхами – через Босфор і в обхід Каспійського моря зі сходу і півночі . Через наш край одні за одними переселялися кельти / біля 3500 р . до н . е . / Германці і кельтоїбери / біля 3000 р . до н . е . / , балти і слов’яни / балтослов’яни / . Перші подалися ближче до Балтійського моря , другі осіли на території між Карпатами і Прип’яттю . Місцеве населення було частково асимільовано , частково відкочувало у верхів’я Дніпра і в басейн Волги . Слідом за балтослов’янами в Причорномор’я хлинули кіммерійці не раніше 2500 р . до н .е ., згодом в 7 ст . до н .е . – скіфи .
Протослов’яни знали коней , колісні вози , були в стадії переходу до металів , принесли з собою культуру землеробства / пшениця , просо , жито та інші / , плуг , ткацтво , напівназемні будівлі і т . п .
Під кінець І–го тис . н .е . слов’янам уже не загрожувала асиміляція , навпаки , всі завойовники розчинювалися в слов’янському морі .Так сталося з усіма , хто під час чергового „ великого переселення народів ” посягав на прибатьківщину слов’ян – територію між середнім Дніпром , Одром , Прип’яттю , Карпатами .
Слов’яни вистояли в боротьбі проти готів / кінець 4 ст ./ , чукчів / 5 ст . / , аварів / 550 – 650 рр . / , угорців / кінець 9 ст . / ... Пізніше пришельці – тюрки / торки , печеніги , половці / , 9 – 12 ст . , і монголи , 13 – 14 ст . внесли домішку монголоїдної раси , литовці / 13 – 18 ст . / , і шведи / 17 – 18 ст . / - балтійської раси , вірмени /13 – 18 ст ./ - кавказької раси , цигани – індосередземноморської раси ...
Майже не змішувалися з місцевим населенням євреї – завдяки замкнутій общинній релігійній організації – кагату .
Як наслідком у Волсвині , як і в кожному селі Надбужжя / і не стільки Набужжя / , зустрічаємо людей , про яких говорили / іноді й говорять / , що вони за походженням цигани , татари , шведи , вірмени , німці , литовці , мадяри , поляки і т . д . І в одному селі ми маємо людей різного росту , неоднакової будови тіла , кольору шкіри, будови голови і її частин , кольору волосся – від світложовтого до чорного ... Всі ці зовнішні ознаки не впливають на відносини між людьми , бо ж всі вони як жителі одного краю , одного села мають спільну мову – українську , спільні звичаї і традиції , спільне історичне минуле .

Сторінку підготувала: вчитель історії та християнської етики Волсвинської школи ГНАТІВ Стефанія Яківна

Повернутись